Народні казки за участю ляльок
Василіса Прекрасна
В деякому царстві жив-був купець. Дванадцять років жив він у шлюбі і нажив тільки одну дочку, Василину Прекрасну. Коли мати померла, дівчинці було вісім років. Вмираючи, купчиха закликала до себе дочку, вийняла з-під ковдри ляльку, віддала їй і сказала:
- Слухай, Васілісушка! Пам'ятай і виконай останні мої слова. Я вмираю і разом з батьківським благословенням залишаю тобі ось цю ляльку; бережи її завжди при собі і нікому не показуй; а коли прийде до тебе якесь горе, дай їй поїсти і запитай у неї ради. Поїсть вона і скаже тобі, чим допомогти нещастю.
Потім мати поцілувала дочку і померла.
Після смерті дружини купець тугіше, як слід було, а потім став думати, як би знову одружитися. Він був чоловік хороший; за нареченими справа не стало, але більше всіх до вподоби припала йому одна вдовиця. Вона була вже в літах, мала своїх двох дочок, майже одноліток Василини, - стало бути, і господиня, і мати досвідчена. Купець одружився на вдовиці, але помилився і не знайшов в ній доброї матері для своєї Василини. Василиса була перша на все село красуня; мачуха і сестри заздрили її красі, мучили її всілякими роботами, щоб вона від праць схудла, а від вітру й сонця почорніла; зовсім життя не було!
Василиса все переносила покірно і з кожним днем все дивовижно і повніла, а тим часом мачуха з доньками своїми худла і марніла від злості, незважаючи на те, що вони завжди сиділи склавши руки, як пані. Як же це так робилося? Василини допомагала її лялечка. Без цього, де б дівчинці впоратися з усією роботою! Зате Василиса сама, бувало, не з'їсть, а вже лялечки залишить найбільш ласий шматочок, і ввечері, як всі вляжуться, вона замкнеться в комірчині, де жила, і пригощали її, примовляючи:
- На, лялечка, поїв, мого горя послухай! Живу я в будинку у батюшки, не бачу себе ніякої радості; зла мачуха жене мене з білого світла. Навчи ти мене, як мені бути і жити і що робити?
Лялечка поїсть, та потім і дає їй поради та втішає в горі, а на ранок всяку роботу справляє за Василину; та тільки відпочиває в холодочку та рве квіточки, а у неї вже й гряди виполоти, і капуста полита, і вода наношу, і піч витоплена. Лялечка ще вкаже Василини і травичку від загару. Добре було жити їй з лялечкою.
Минуло кілька років; Василиса виросла і стала нареченою. Всі женихи в місті прісвативаются до Василини; на Мачехін дочок ніхто і не подивиться. Мачуха злиться ще голосніше і всім женихам відповідає:
- Не видам менший перш старших! А проводячи женихів, побоями зганяє зло на Василини. Ось одного разу купцеві знадобилося виїхати з дому на довгий час по кримінальних справах. Мачуха і перейшла на життя в інший будинок, а біля цього будинку був дрімучий ліс, а в лісі на галявині стояла хатинка, а в хатинці жила баба-яга; нікого вона до себе не підпускала і їла людей, як курчат. Перебравшись на новосілля, купчиха раз у раз посилала за чим-небудь в ліс ненависну їй Василину, але ця завжди поверталася додому благополучно: лялечка вказувала їй дорогу і не підпускала до хатинки баби-яги.
Прийшла осінь. Мачуха роздала всім трьом дівчатам вечірні роботи: одну змусила мережива плести, іншу панчохи в'язати, а Василісу прясти. Погасила вогонь у всьому будинку, залишила тільки одну свічку там, де працювали дівчата, і сама лягла спати. Дівчата працювали. Ось нагоріло на свічці; одна з Мачехін дочок взяла щипці, щоб поправити світильник, та замість того, за наказом матері, начебто випадково і погасив свічку.
- Що тепер нам робити? - говорили дівчата. - Вогню немає в цілому будинку. Треба збігати за вогнем до довбні-язі!
- Мені від шпильок світло! - сказала та, що плела мереживо. - Я не піду.
- І я не піду, - сказала та, що в'язала панчоху. - Мені від спиць світло!
- Тобі за вогнем йти, - закричали обидві. - Іди до довбні-язі! І виштовхали Василину з покою.
Василиса пішла в свій комірчину, поставила перед лялькою приготований вечерю і сказала:
- На, лялечка, поїв та мого горя послухай: мене посилають за вогнем до довбні-язі; баба-яга з'їсть мене!
Лялечка поїла, і очі її заблищали, як дві свічки.
- Не бійся, Васілісушка! - сказала вона. - Іди, куди посилають, тільки мене тримай завжди при собі. При мені нічого не станеться з тобою у баби-яги.
Василиса зібралася, поклала лялечку свою в кишеню і, перехрестившись, пішла в дрімучий ліс.
Йде вона і тремтить. Раптом скаче повз її вершник: сам білий, одягнений в білому, кінь під ним білий, і збруя на коні біла, - надворі стало світати.
Йде вона далі, як скаче інший вершник: сам червоний, одягнений в червоному і на червоному коні, - стало сходити сонце.
Василиса пройшла всю-ніч і весь день, лише до наступного вечора вийшла на галявину, де стояла хатинка яги-баби; паркан навколо хати з людських кісток, на паркані стирчать черепа людські з очима; замість дверей біля воріт - ноги людські, замість запорів - руки, замість замку - рот з гострими зубами. Василиса обімліла від жаху і стала як укопана. Раптом їде знову вершник: сам чорний, одягнений у всьому чорному і на чорному коні; під'їхав до воріт баби-яги і зник, як крізь землю провалився, - настала ніч. Але темрява тривала недовго: у всіх черепів на паркані засвітилися очі, і на всій галявині стало ясно, як серед дня. Василиса тремтіла зі страху, але, не знаючи, куди бігти, залишалася на місці.
Скоро почувся в лісі страшний шум: дерева тріщали, сухе листя хрустіли; виїхала з лісу баба-яга - в ступі їде, товкачем поганяє, помелом слід замітає. Під'їхала до воріт, зупинилася і, обнюхавши навколо себе, закричала:
- Фу фу! Російським духом пахне! Хто тут?
Василиса підійшла до старої зі страхом і, низько вклонившись, сказала:
- Це я, бабуся! Мачехін дочки прислали мене за вогнем до тебе.
- Добре, - сказала баба-яга, - знаю я їх, поживи ти наперед та попрацюй у мене, тоді і дам тобі вогню; а коли ні, так я тебе з'їм! Потім звернулася до воріт і скрикнула:
- Гей, запори мої міцні, Отомкніте; ворота мої широкі, відчинити!
Ворота відчинилися, а баба-яга в'їхала, посвистуючи, за нею увійшла Василина, а потім знову все замкнули.
Увійшовши в кімнату, баба-яга розтягнулася і каже Василини:
- Подавай-но сюди, що там є в печі: я їсти хочу. Василиса запалила скалку від тих черепів, що на паркані, і почала тягати з печі та подавати Язі страва, а страви настряпано було чоловік на десять; з погреба принесла вона квасу, меду, пива і вина. Все з'їла, все випила стара; Василини залишила тільки щец трошки, окраєць хліба та шматок поросятини. Стала яга-баба спати лягати і каже:
- Коли завтра я поїду, ти дивись - двір вичистив, хату вимети, обід сфабрикувати, білизну приготуй та піди в засік, візьми чверть пшениці і очисть її від чорнушки. Та щоб все було зроблено, а не те - з'їм тебе!
Після такого наказу баба-яга захропіла; а Василиса поставила Старухін недоїдки перед лялькою, залилася сльозами і говорила:
- На, лялечка, поїв, мого горя послухай! Важку дала мені яга-баба роботу і погрожує з'їсти мене, коли все не виконаю; допоможи мені!
Лялька відповіла:
- Не бійся, Василиса Прекрасна! Повечеряй, помолися та спати ложіся; ранок мудріший вечора!
Ранешенько прокинулася Василина, а баба-яга вже встала, виглянула у вікно: у черепів очі потухає; ось промайнув білий вершник - і зовсім розвиднілося. Баба-яга вийшла на двір, свиснула - перед нею з'явилася ступа з товкачем і помелом. Промайнув червоний вершник - зійшло сонце. Баба-яга села в ступу і виїхала з двору, товкачем поганяє, помелом слід замітає. Залишилася Василиса одна, оглянула будинок баби-яги, здивувалася рясніє у всьому і зупинилася в роздумі: за яку роботу їй перш за все взятися. Дивиться, а вся робота вже зроблена; лялечка вибирала з пшениці останні зерна чорнушки.
- Ах ти, ізбавітельніца моя! - сказала Василина ляльці. - Ти від біди мене врятувала.
- Тобі залишилося тільки обід зготувати, - відповідала лялечка, влізаючи в кишеню Василини. - сфабрикувати з богом, та й відпочивай на здоров'я!
До вечора Василиса зібрала на стіл і чекає бабу-ягу. Почало сутеніти, майнув за воротами чорний вершник - і зовсім стемніло; тільки світилися очі у черепів. Затріщали дерева, захрустіли листя - їде баба-яга. Василиса зустріла її.
- Чи все зроблено? - запитує яга.
- Прошу подивитися сама, бабуся! - мовила Василина.
Баба-яга все оглянула, подосадував, що нема за що розсердитися, і сказала:
- Ну добре! потім крикнула
- Вірні мої слуги, серцеві други, смолите мою пшеницю!
З'явилися три пари рук, схопили пшеницю і забрали геть з очей. Баба-яга наїлася, стала лягати спати і знову дала наказ Василини:
- Завтра зроби ти такий, що і нині, і понад це візьми з засіки мак та очисти його від землі по зернятку, бач, хтось зі злості землі в нього намешал!
Сказала стара, повернулася до стіни і захропіла, а Василиса почала годувати свою лялечку. Лялечка поїла і сказала їй по-вчорашньому:
- Молися богу та лягай спати: ранок вечора мудріший, все буде зроблено, Васілісушка!
На ранок баба-яга знову поїхала в ступі з двору, а Василиса з лялечкою всю роботу негайно виправили. Стара вернулася, оглянула все і крикнула:
- Вірні мої слуги, серцеві други, вичавте з маку масло! З'явилися три пари рук, схопили мак і забрали з очей. Баба-яга села обідати; вона їсть, а Василиса стоїть мовчки.
- Що ж ти нічого не говориш зі мною? - сказала баба-яга. - Стоїш як німа?
- Чи не сміла, - відповідала Василина, - а якщо дозволиш, то мені хотілося б запитати тебе про дещо.
- питай; тільки не всякий питання до добра веде: багато будеш знати, скоро постарієш!
- Я хочу запитати тебе, бабуся, тільки про те, що бачила: коли я йшла до тебе, мене обігнав вершник на білому коні, сам білий і в білому одязі: хто він такий?
- Це день мій ясний, - відповідала баба-яга.
- Потім обігнав мене інший вершник на червоному коні, сам червоний і весь у червоному одягнений; це хто такий?
- Це моє сонечко червоне! - відповідала баба-яга.
- А що значить чорний вершник, який обігнав мене біля самих твоїх воріт, бабуся?
- Це ніч моя темна - все мої слуги вірні! Василиса згадала про трьох парах рук і мовчала.
- Що ж ти ще не питаєш? - мовила баба-яга.
- Буде з мене і цього; сама ж ти, бабуся, сказала, що багато дізнаєшся - постарієш.
- Добре, - сказала баба-яга, - що ти питаєш тільки про те, що бачила за двором, а не у дворі! Я не люблю, щоб у мене сміття з хати виносили, і занадто цікавих їм! Тепер я тебе запитаю: як встигаєш ти виконувати роботу, яку я ставлю тобі?
- Мені допомагає благословення моєї матері, - відповідала Василина.
- Так ось що! Забирайся ж ти від мене, благословенна дочка! Не потрібно мені благословенних.
Витягла вона Василину з покою і виштовхала за ворота, зняла з паркану один череп з палаючими очима і, настромивши на палицю, віддала їй і сказала:
- Ось тобі вогонь для Мачехін дочок, візьми його; вони адже за цим тебе сюди і прислали.
Бігом пустилася Василиса при світлі черепа, який погас тільки з настанням ранку, і нарешті до вечора іншого дня дісталася до свого будинку. Підходячи до воріт, вона хотіла було кинути череп: "Правильно, будинки, - думає собі, - вже більше у вогні не потребують". Але раптом почувся глухий голос з черепа:
- Чи не кидай мене, неси до мачухи!
Вона глянула на будинок мачухи і, не бачачи ні в одному вікні вогника, зважилася йти туди з черепом. Вперше зустріли її лагідно і розповіли, що з того часу, як вона пішла, у них не було в будинку вогню: самі висікти ніяк не могли, а який вогонь приносили від сусідів - той згасав, як тільки входили з ним у світлицю.
- Авось твій вогонь буде триматися! - сказала мачуха. Внесли череп в світлицю; а очі з черепа так і дивляться на мачуху та її дочок, так і палять! Ті було ховатися, але куди не кинуться - очі всюди за ними так і стежать; до ранку зовсім спалило їх в вугілля; однією Василини не торкнувся.
Вранці Василиса закопала череп в землю, замкнула будинок на замок, пішла в місто і попросилася на життя до однієї безрідний старенькій; живе собі і чекає батька. Ось як-то говорить вона старенькій:
- Нудно мені сидіти склавши руки, бабуся! Сходи, купи мені льону найкращого; я хоч прясти буду.
Старенька купила льону зле, Василиса села за справу, робота так і горить у неї, і пряжа виходить рівна та тонка, як волосок. Набралося пряжі багато; пора б і за ткання прийматися, та таких Берд не знайдуть, щоб годилися на Василисин пряжу; ніхто не береться і зробити щось. Василиса стала просити свою лялечку, та й каже:
- Принеси-но мені якесь старе бердо, та старий човник, та кінської гриви; я все тобі змайструю.
Василиса добула все, що треба, і лягла спати, а лялька за ніч приготувала славний стан. До кінця зими і полотно виткане, та таке тонке, що крізь голку замість нитки протягнути можна. Весною полотно вибілили, і Василиса говорить старій:
- Продай, бабуся, це полотно, а гроші візьми собі. Стара глянула на товар і ахнула:
- Ні, дитино! Такого полотна, крім царя, носити нікому; понесу до палацу.
Пішла стара до царських палатах та все мимо вікон походжає. Цар побачив і запитав:
- Що тобі, бабуся, треба?
- Ваша царська величність, - відповідає стара, - я принесла дивовижний товар; нікому, окроме тебе, показати не хочу.
Цар наказав впустити до себе стару і як побачив полотно - здивувався.
- Що хочеш за нього? - запитав цар.
- Йому ціни немає, цар-батюшка! Я тобі в дар його принесла.
Звідки цар і відпустив стару з подарунками.
Стали царю з того полотна сорочки шити; розкриємо, та ніде не могли знайти швачки, яка взялася б їх працювати. Довго шукали; нарешті цар покликав стару і сказав:
- Вміла ти напрясти і виткати таке полотно, вмій з нього і сорочки пошити.
- Не я, государ, пряла і виткала полотно, - сказала стара, - це робота приймака мого - дівчата.
- Ну так нехай і зшиє вона!
Вернулася старенька додому і розповіла про все Василини.
- Я знала, - каже їй Василина, - що ця робота моїх рук не мине.
Закрилася в свою світлицю, взялася до роботи; шила вона не покладаючи рук, і скоро дюжина сорочок була готова.
Стара понесла до царя сорочки, а Василиса вмилася, причесалася, одяглася і села під вікном. Сидить собі і чекає, що буде. Бачить: на двір до старої йде царський слуга; увійшов до світлиці і каже:
- Цар-государ хоче бачити майстриня, що працювала йому сорочки, і нагородити її зі своїх царських рук.
Пішла Василина і стала перед очі царські. Як побачив цар Василину Прекрасну, так і закохався в неї без пам'яті.
- Ні, - каже він, - красуня моя! Чи не розлучуся я з тобою; ти будеш моєю дружиною.
Тут взяв цар Василину за білі руки, посадив її біля себе, а там і свадебку зіграли. Скоро вернувся і батько Василини, порадів про її долю і залишився жити при дочки. Стареньку Василина взяла до себе, а лялечку по кінець життя своєї завжди носила в кишені.
